[	Current Mood	|	lonely	]
[	Current Music	|	Dooooom	]

Не встигнеш прокинутися - уже й спати час.
А я ще нічого не встигла створити,
Навіть нікому напакостити не встигла.

Холодно і моторошно надворі, а так хочеться чогось із льодом!
Доведеться пити щось міцне. І все одно із льодом))

І де взялася отака мода бастувати міськелектротрансу?
Але в цьому є іпозитивний бік - я можу ходити по рейках хоч цілісінький день, не переживаючи за Ганнусю та її олію.

Як вижити у бетонних хащах сивою зимою серед байдужих поглядів, нескінченних життєвих криз, неймовірно безглуздих завдань і за відсутності живих почуттів.
Я іноді намагаюся відтворити чуттєві стани, які були мені колись притаманні. Наприклад, відчути запах зими так, як у 2002-му... Або побачити світ середини 90-х, увіткнувши у вуха касетний плеєр, який по-домашньому шарудить старою касетою. Джусі-люсі, Зіман повертають мене у казковий світ, де все було просто. Тільки зрадники-акумулятори можуть обірвати мої мрійливі наївності. І повернути мене сюди... до скляного прагматизму європейського розвитку, красивих вивісок і розкатаних неприродньо рівно на честь "Євро2012" доріг.

Твої руки наповнені кригою,

І вуста твої, наче із мармуру.

Тільки очі налиті відлигою,

Що всередині тебе, та марно я

Докричатись до тебе німотою

Хочу, шви на повіках розрізавши -

Твоє серце просякло скорботою,

Загрубішало, тіло покинувши.

Замість нього - надточна механіка,

Що працює сторіччями сивими.

Навіть хаос, ридання і паніка

Не торкають тебе більше крилами.

Прокидайся, засмучена Аніка,

Там далеко - міста під могилами

Нас чекають. Нам час, моя милая.

Ми говоримо з тобою паралельно,
Ми торкаємося кінчиками пальців,
Ми не бачимо обличчя один одного,
Бо ми дивимося в різні боки світу.

Ми заплющуємо стомлені очниці,
Накриваючи їх саваном із неба.
Наші сни могли би бути і коротшими,
Але ми прикуті тут до скону часу.

Ми - мерці, ми охоронці брами смерті,
Ми повинні берегти одвічний спокій,
Адже звідти вже ніхто не повертається,
І живі не мають права зазирати.

Ми говоримо з тобою паралельно:
Нам не можна говорити один з одним.
Ти і я - спина до спини левітуємо.
Ми торкаємось лиш кінчиками пальців.

[	Current Mood	|	Піднесений	]
[	Current Music	|	Qntal	]

     Нещодавно мою скромну персону було зараховано до авторів літературного розділу УГП, що без сумнівів є для мене великою честю. Тепер я маю змогу поділитися з однодумцями своїми враженнями від прочитаних мною особисто книг. Це досить складно, адже коли ти читаєш книжку, яка тебе захоплює (а в іншому випадку я поставлю її назад у шафу до кращих часів), вона ковтає тебе, залишаючи на твоїй свідомості  глибокі шрами вражень, котрі словами передати доволі важко. Поки що світ побачив один відгук  на книгу Михайлини Омели "Мертва кров" (готичний роман). У мене є ще кілька книг, які наразі проходять обробку у моєму мозку. Днями я опублікую відгуки на ці твори.
     Дякую всім, хто читає мене! До зустрічі на електронних сторінках!

[	Current Mood	|	thoughtful	]
[	Current Music	|	Dying Tears	]

Я розбиваюся на скалки слів.
і сліз.
Невидимих сліз на папері.
Невидимих, та це ще не означає - неіснуючих.
Головний біль теж не можна побачити. Та чи його нема? О, ні-ні! Він Є, Є, він невблаганний і хижий.
Коли болить у грудях - спихуєш все на нерви, їхні закінчення, а також початки.
Коли болить від білого світла - закриваєш очі. Боїшся? Ні. Просто несила терпіти біль від Величі Інших.
Я розбиваюся об власні і привласнені речення.
Це сходи.
Мармурові.
Ними так неприємно котитися.
Таке паскудне враження, що хтось зламав ковзанку, викривив її у тривимірному просторі. А навіщо? Для забави.
А нас лишає на поталу силі тяжіння, а ми тяжіємо за своєю природою до Безодні.

      Коли надворі іде дощ, так солодко слухати його музику. Я згадую дитинство, коли я була маленька, коротко стрижена і наївна. Дощ переносить мене у той час, коли, сховавшись під червоною парасолькою із блакитними трояндами, я вірила, що вона врятує мене від усього. Я вірила, що такі троянди дійсно ростуть десь у Китаї і не воліла слухати, що це не так.
Я носила велетенські черевики і вірила, що так я міцніше стоятиму на землі. Я завжди любила дощ і ніколи не боялася грози. Я обожнювала грозу. Є в ній щось таке вільне, нестримне, невпинне. Гроза для мене була уособленням волі. Це була жива істота. З грозовим дощем можна було розмовляти, просити про щось потаємне, і воно могло здійснитися. Дощ робить небеса такими чистими, вмитими, свіжими. Він робить їх такого прекрасного кольору загартованої сталі. Мені і зараз здається, що дійсно нагорі гартують блискавкою небеса, кують їх громом і роблять непереможними. Гурррр - удар небесного молота. Спалах! І ллється прохолодна життєдайна волога, заколисуючи своїм шурхотом все довкола. Цей запах відносить мене у часи перебудови, пластмасових вивісок і черг за харчами - уламків совдепії, у часи, де слово незалежність, свобода було таким солодким, таким ніжним і свіжим, як щойноспечене безе у французькій булочній. Я пам'ятаю це. Я ціную це. І зараз я маленька дівчинка під червоною парасолькою, але вже у важких військових чоботах і зі шрамами правди на обличчі. Я йду в дощ, я йду в своє минуле...

        На фото - я
 
Похмурий друг

Щоб більше не боятись смерті
Я з нею заприятелюю.
Напругу впевнену і вперту
В єстві своєму я відчую.

Я в мороці шукаю спалах,
А в мозку – імпульс нейрокризи.
І після пошуків невдалих
Прийду до висновку: вже пізно.

Важкі бетонні вогкі стіни
Напівзруйнованої вежі...
І в цій старій кімнаті гине
Те, що в мені не знає межі.

Хтось дивне марево побачить,
А хтось його охрестить глюком.
Тебе розбудить він, а значить
Прийдеш до мене лунким звуком.

Я розповім тобі, напевно,
Легенду про тиранозавра.
Тут все одно вже буде темно
Тож не ховай на тілі тавра.

Не намагайся бути з тими,
Кого покликали нізвідки,
На рівних ти не будеш з ними,
Тебе візьмуть лише у свідки.

... а я все в мороці шукаю
Шалений спалах, промінь впертий,
У нетрях істини блукаю,
Бо більше не боюся смерті.

© †Infernal flower†

Поміж  сірих  багатоповерхівок,   сірого  бруку,   сірого   велетенського міста, що пригнічує своєю одноманітністю, душі хочеться летіти у вищі, світліші простори. Ця книга поезій – відбиток душі авторки, з глибоким змістом і часто готичним настроєм. Можливо, книга не шокує вас, але точно примусить задуматися над кожним віршем, бо це – маленькі камінці, з яких складається велична бруківка середньовічного, але такого сучасного міста. Відчуйте на кожній сторінці запах дощу, подих вітру, сум гнилого листя і пекуче яскраве сонце, і нескінченний рух Всесвіту у безсмертя.

[

Current Mood

|

touched

]

Плетиво легесеньких тенет
У старому вогкому будинку.
Крапле на запилений багет,
Бронзи вивільняючи вуглинки.

Дах проїла дощова вода,
Пацюки ширяють у підвалі.
Скреготу додасть іржа руда
Шибкам і дверям, які нас звали.

У кімнатах відгуки лункі
Ледве чутних кроків сьогодення.
Тут думки й матерії тонкі.
Я шукаю тут своє натхнення.

© †Infernal flower†

Це не я граюся в готику, а готика грається у мене, не усвідомлюючи небезпеку бути мною цілком поглинутою.

У мене часто запитують: відколи ти стала готкою? Особливим здивуванням відрізняється інтонація цього питання, що злітає з вуст моїх старих знайомих, однокласників, наприклад. Вони так нічого і не помітили. Насправді вони вважали мене готкою ще до того як я стала нею в іміджовому сенсі цього слова. А насправді це не я ненормальна, а вони. Їх завжди відлякувало в мені те, що я маю здібності до мислення. Мене з дитинства не цікавили теревені про дешеві серіали і ціни на дорогий фірмовий, але колгоспний одяг. Вони так нічого і не помітили, а я всього лишень оновила гардероб. А в середині залишилася я. Така ж як і п’ять-десять років тому.

Я любила читати дорослі книжки. Дорослі означає не дешеві дамські романи з відвертими сценами, а книги, над якими треба думати. Думати, коли ти їх читаєш, і коли вони вже тобою прочитані.

Готика – це те, що  в тобі або є, або його не було, немає і ніколи не буде. Це як прокляття, або дар. Готики, які раптово стали похмурими і потойбічно-жахливими після страшної  особистої трагедії, як то здохлий хом’ячок, або відмова батьків у покупці чергової цяцьки, яка мала вирішальне значення для їхнього довершеного шкільного іміджу, - насправді або позери, або справжнісінькі психи, які мають у своїй голові не що інше, як маніакально-депресивний синдром, інколи в комплексі з суїцидними нахилами.

Зазвичай, із часом такі готики стають собою, тобто звичайними цивільними громадянами, які сором’язливо ховають на своїх зап'ястках шрами від попсово неглибоких порізів за широкими браслетами і манжетками офісних сорочок. Вони із легким щемом ховають якнайдалі свої похмурі знімки, щоб ніхто і ніколи в них про це не питав. «Вони були маленькими і навіженими», вони викидають увесь цей мотлох, який колись для них був священним. Якщо вони на доданок тоді гралися у сатаністів, то ураз стають набожними і загасивши недопалок легкого мальборо об церковний паркан ідуть ставити свічки кому тільки можна. І в жодному разі не забувають про Пасху. І паски, звісно ж. Вони сором'язливо купують нові альбоми поп-зірок, на чиїх постерах вони нещодавно непогано розкладали копченого оселедця, або сухарики  і пляшки абсенту на якомусь попсовому християнському (або не дуже) цвинтарі.  Вони взагалі стають дуже сором'язливими, але ніколи нікому цього не показують. З виду вони зверхні, неначе об'їздили увесь світ, і їм тепер є чому научати дітей і онуків, як власних так і чужих. Такі готики дуже люблять повчати молоде покоління дітей темряви:

-         Ви ще з цього виростете, - демонстративно затягуючись цигаркою, або відсьорбуючи з пляшки, щоб витримати картинну павзу говорять оцивілені готики, - це все дитинство, ви це ще зрозумієте! Я теж таким колись був (або була), носив отаке саме лахміття (ага,  а півроку тому викладав за це от лахміття такі бабки, що навіть у рольовиків очі на лоба лізли з їхніми обладунками), навіть колись пробував піти з життя, але мене врятували,спасибі Господу! (ще б не врятували, хто ж ріже жили упоперек і так неглибоко, ще й затискає пальцями, щоб кров не так швидко витікала?) – і показує свій невеличкий блідий шрам, дбайливо прикритий гумовими стретейджерськими браслетками…

Змінюється зовнішність, а в середині залишається те саме. Суть під оболонкою не змінюється. Так і зі мною, тільки у зворотній бік.

[

Current Mood

|

sleepy

]

Скоро настане час, коли люди взагалі перестануть реагувати на будь-що. Я помітила, що навіть пенсіонери у громадському транспорті стали якимись мовчазними. Лише трохи агресивними... Діти заглибилися в тенета віртуалу, середній клас обзавівся КПК, а кабельне телебачення пеестало давно вже бути розкішшю. Я ще, напевно, живу дев'яностими. Хоча дев'яності скінчилися майже половину мого життя тому. Трішечки навіть більше. Мій законсервований мозок просто відмовляється сприймати сьогоднішню дату. Я все ще живу добою до примарного армагедону (пам'ятаєте, як у 1999 здійняли бучу про кінець світу?). Мрійники! Легка смерть була би просто подарунком долі. Ні. Цього не станеться. Так не цікаво. Сильний не шукає собі легкої смерті, він шукатиме складного життя. Бурхливого і невтомного, часом безрадісного, але ні в якому разі не сірого і спокійного.  Бунтар, митець, новатор: ось ідеал Людини! "Прагніть до досконалості, до ідеальених форм мислення!" - неначе кричить вам світ... та люди стали глухими, байдужими. Кожен занурений у свої звіти і плеєри, кожен подумки у супермаркеті і на дивані. Робота-дім, робота-дім. Романтика підлітків: покурити плана, шоп ніхто не спалив. Люди ховаються від дощу і снігу, від сонця і вітру у валізи власної нікчемності і труни власних думок.

А я залишуся собою? 

[

Current Mood

|

sleepy

]

Скоро на стане час, коли люди взагалі перестануть реагувати на будь-що. Я помітила, що навіть пенсіонери у громадському транспорті стали якимись мовчазними. Лише трохи агресивними... Діти заглибилися в тенета віртуалу, середній клас обзавівся КПК, а кабельне телебачення пеестало давно вже бути розкішшю. Я ще, напевно, живу дев'яностими. Хоча дев'яності скінчилися майже половину мого життя тому. Трішечки навіть більше. Мій законсервований мозок просто відмовляється сприймати сьогоднішню дату. Я все ще живу добою до примарного армагедону (пам'ятаєте, як у 1999 здійняли бучу про кінець світу?). Мрійники! Легка смерть була би просто подарунком долі. Ні. Цього не станеться. Так не цікаво. Сильний не шукає собі легкої смерті, він шукатиме складного життя. Бурхливого і невтомного, часом безрадісного, але ні в якому разі не сірого і спокійного.  Бунтар, митець, новатор: ось ідеал Людини! "Прагніть до досконалості, до ідеальених форм мислення!" - неначе кричить вам світ... та люди стали глухими, байдужими. Кожен занурений у свої звіти і плеєри, кожен подумки у супермаркеті і на дивані. Робота-дім, робота-дім. Романтика підлітків: покурити плана, шоп ніхто не спалив. Люди ховаються від дощу і снігу, від сонця і вітру у валізи власної нікчемності і труни власних думок.

А я залишуся собою?